ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ
Як почалася пекінська опера: від аньхойських труп до цзінцзюй
Пекінська опера молодша, ніж більшість уявляє — їй ледве виповнилося 200 років. Ось як чотири мандрівні трупи та королівський день народження дали початок знаменитій китайській оперній формі.
Дивіться квитки до театру Ліюань на GetYourGuide ↗1790: чотири трупи прибувають на день народження імператора
Зазвичай початком Пекінської опери вважають 1790 рік, коли чотири великі аньхойські трупи вирушили до Пекіна, щоб виступити на святкуванні вісімдесятиріччя імператора Цяньлуна. Ці трупи принесли з собою регіональний оперний стиль провінції Аньхой — відомий як хуейбань — що спирався на мелодії з провідною роллю ударних та фізичну, акробатичну сценічну майстерність. Замість того щоб після виступів повернутися додому, кілька труп залишилися в столиці, виступаючи як перед двором, так і перед публікою. Упродовж наступних десятиліть вони ділили сцену й виконавців із трупами з інших регіонів, поступово змішуючи різні вокальні та музичні традиції в щось нове. Саме це повільне злиття в столиці, а не якийсь єдиний винахід, змушує істориків зазвичай казати, що Пекінська опера радше виникла, ніж була заснована в якусь одну дату.
Злиття з ханьською оперою створює музичний каркас
Вирішальний складник з'явився кілька десятиліть потому, коли аньхойські трупи почали залучати музикантів і співаків із ханьської опери — традиції з провінції Хубей. Ханьська опера привнесла мелодичний лад ерхуан, який поєднався з ладом сіпі, що його вже використовували аньхойські виконавці. Разом ці два лади — досі відомі як піхуан, від їхніх поєднаних назв — стали музичною основою Пекінської опери, сформувавши її манеру співу, інструментарій і навіть висоту звучання її провідного струнного інструмента — цзінху. Куньцюй — старша й більш літературна південна традиція — також поступилася своїми сценічними умовностями та репертуаром. Результат не був ані суто аньхойським, ані суто ханьським, а справді новим гібридом, що формувався в пекінських театрах.
Кристалізація у впізнавану форму до середини XIX століття
Приблизно між 1840-ми та 1860-ми роками ця суміш регіональних стилів усталилася у форму, достатньо виразну, щоб здобути власну назву: цзінцзюй — буквально «столична опера» — поряд із майже синонімічним цзінсі. Її система амплуа, умовності розфарбованих облич, оркестр із провідною роллю ударних та стилізована сценічна майстерність тепер були впізнавано тим мистецтвом, яке виконують і сьогодні, навіть попри те, що окремі твори й деталі виконання продовжували розвиватися. Цей період усталення збігся зі зростанням популярності серед звичайних мешканців Пекіна, а також при дворі, що допомогло формі поширитися за межі столиці до інших китайських міст уже за одне покоління — охоплення, якого мало які з багатьох регіональних оперних стилів, із яких вона постала, сягали самі по собі.
Придворна підтримка живить золоту добу
Піднесення Пекінської опери в другій половині XIX століття значною мірою завдячувало патронажу в межах цинського двору, найбільше — імператриці Цисі, яка, як відомо, прихильно ставилася до цієї форми й замовляла вистави для розваги двору. Цей королівський зв'язок дав Пекінській опері престиж, якого бракувало її регіональним суперникам, а її доступна суміш співу, комедії, видовищності та бойових сцен тримала її популярною далеко за межами палацових мурів. На початку XX століття вона стала найпоширенішим оперним стилем Китаю, зі спеціалізованими театрами, професійними трупами та зірковими виконавцями в Пекіні, Шанхаї та інших великих містах — національним мистецтвом на практиці, а не лише за назвою.
Пережити XX століття, а потім — внесення до списку ЮНЕСКО
XX століття Пекінської опери було непростим — війна, політичні потрясіння та, під час Культурної революції, жорсткі обмеження на те, які традиційні твори взагалі можна ставити, на покоління порушили навчання й виконавство. Класичний репертуар усе ж вижив і з кінця 1970-х поступово повернувся на сцени. Визнання прийшло десятиліттями пізніше: 2010 року ЮНЕСКО внесла Пекінську оперу до свого Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини, вшановуючи як глибину цього мистецтва, так і роботу, яка ще потрібна, щоб зберегти його сценічну майстерність живою. Для сьогоднішніх відвідувачів ця історія не замкнена в музеї — її грають наживо в пекінських театрах більшість вечорів тижня.