ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ
Як зародилася Пекінська опера: від аньхойських труп до цзінцзюй
Пекінська опера молодша, ніж більшість вважає — їй ледь виповнилося 200 років. Ось як чотири мандрівні трупи та королівський день народження дали початок знаменитій китайській оперній формі.
Переглянути квитки в театр Ліюань на GetYourGuide ↗1790: чотири трупи прибувають на день народження імператора
Традиційною точкою відліку історії пекінської опери вважається 1790 рік, коли чотири великі аньхойські трупи вирушили до Пекіна, щоб виступити на святкуванні вісімдесятиріччя імператора Цяньлуна. Ці трупи привезли з собою регіональний оперний стиль провінції Аньхой — відомий як хуейбань, — побудований на ритмічних ударних мелодіях і видовищній акробатичній сценографії. Після святкувань вони не повернулися додому: кілька труп залишилися в столиці, виступаючи і при дворі, і для широкої публіки. У наступні десятиліття вони ділили сцену та акторський склад із трупами з інших регіонів, поступово сплавляючи різні вокальні та музичні традиції в щось зовсім нове. Саме цей повільний синтез у столиці, а не єдиний момент творення, пояснює, чому історики зазвичай кажуть, що пекінська опера не була заснована в якусь конкретну дату, а викристалізувалася з часом.
Злиття з ханьською оперою створює музичну основу
Вирішальний інгредієнт з’явився кілька десятиліть потому, коли аньхойські трупи почали вбирати музикантів і співаків ханьської опери — традиції з провінції Хубей. Ханьська опера привнесла мелодичний лад ерхуан, який поєднався з ладом сіпі, що вже використовували аньхойські виконавці. Разом ці два лади — досі звані піхуан, від їхніх поєднаних назв — стали музичною основою Пекінської опери, визначивши її вокальний стиль, інструментарій і навіть висоту звучання головного струнного інструмента — цзінху. Куньцюй, старша й більш літературна південна традиція, також збагатила її сценічними умовностями та репертуаром. Підсумок — не суто аньхойське й не суто ханьське, а справді новий гібрид, що формувався на сценах пекінських театрів.
Кристалізуючись у впізнавану форму до середини 1800-х років
Приблизно з 1840-х до 1860-х років це поєднання регіональних стилів викристалізувалося у форму, достатньо самобутню, щоб отримати власну назву — цзінцзюй, що буквально означає «столична опера», поряд із майже синонімічним терміном цзінсі. Система амплуа, розписані обличчя, оркестр на чолі з ударними та стилізована сценографія вже тоді були впізнаваними як те мистецтво, що виконується й сьогодні, хоча окремі твори та деталі виконання продовжували еволюціонувати. Цей період становлення збігся зі зростанням популярності як серед звичайних мешканців Пекіна, так і при дворі, що допомогло формі поширитися за межі столиці в інші китайські міста вже протягом одного покоління — охоплення, якого мало який із численних регіональних оперних стилів, що стали її джерелом, досяг самостійно.
Королівське покровительство сприяє золотому віку
У другій половині XIX століття розквіт Пекінської опери значною мірою завдячував заступництву при дворі династії Цін, найперше — імператриці Цисі, яка, як відомо, вподобала цей жанр і наказувала влаштовувати вистави для придворної розваги. Цей королівський зв’язок надав Пекінській опері престижу, якого бракувало регіональним конкурентам, а її доступне поєднання співу, комедії, видовищності та бойових сцен забезпечувало популярність далеко за межами палацових стін. На початку XX століття вона стала найпоширенішим оперним стилем у Китаї: спеціалізовані театри, професійні трупи та зіркові виконавці діяли в Пекіні, Шанхаї та інших великих містах — національне мистецтво не лише за назвою, а й на практиці.
Переживши двадцяте століття, а потім статус об’єкта ЮНЕСКО
Двадцяте століття пекінської опери було нелегким — війни, політичні потрясіння та, під час Культурної революції, жорсткі обмеження на те, які традиційні твори взагалі можна було ставити, перервали навчання та виступи цілого покоління. Попри це, класичний репертуар вижив і поступово повернувся на сцени з кінця 1970-х років. Офіційне міжнародне визнання прийшло у 2010 році, коли ЮНЕСКО внесло пекінську оперу до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства, відзначивши як її художню глибину, так і постійні зусилля, необхідні для збереження її виконавських традицій. Для сучасних відвідувачів ця історія не замкнена в музеї — вона оживає на сцені, наживо, у театрах Пекіна майже щовечора.